— Вітаю, Антоне Павловичу!

— Дякую… Між іншим, маю доручення від Саклатвали переговорити з тобою.

Черняк одвів мене вбік. Я був певен, що мова йтиме про діяльність пресбюро.

— Академік гадає, що ти з твоїм характером не зовсім підходиш для такої роботи, як завідувач прес-бюро…

Мене від цих слів кинуло в жар. Правда, завідувати будь-чим я ніколи не любив і не вмів. Але завідувати пресбюро такого будівництва! Про це, безперечно, можна мріяти, бо я був би в курсі надзвичайно цікавих подій. І взагалі заслужити негативну оцінку від Саклатвали було для мене дуже неприємно. Мабуть, на моєму лиці відбилось хвилювання, бо Черняк посміхнувся й заспокоююче сказав:

— Саклатвала дуже цінує тебе і вважає, що тобі треба знайти відповідне застосування. Ти хотів би об’їхати навколо світу і водночас зробити велику послугу будівництву?

— Це інтересно, — байдуже промовив я.

— Ми посилаємо спеціальну технічну місію за кордон для ознайомлення з тамтешнім тунелебудівництвом та різними технічними новинами. До складу місії входитимуть багато спеціалістів, які щодва-три місяці будуть мінятися. Потрібен відповідальний секретар місії, що пробуде за кордоном не менше року. Йому доведеться дуже багато подорожувати… Саклатвала просив мене спитати, чи згоден ти поїхати таким секретарем?

— Ти міг би відповісти й не питаючи. Що може бути цікавішого, як подорож навколо світу!

Мабуть, очі в мене заблищали, бо Черняк засміявся.

— Отже, — наказав він мені, — подзвони завтра до секретаріату Саклатвали.

Антон Павлович кивнув, збираючись одійти.

— А як проект? — спинив я його. — Чий варіант? Макаренка чи Самборського?

Черняк трохи помовчав.

— Здається, уряд передав усе на розгляд Саклатвали. Офіціально ні той, ні другий варіант не затверджено. Є третій варіант, самого Саклатвали. Та він… віч мало чим відрізняється від варіанта Макаренка.

— Гм… Дивно.

— Я сам дивуюсь. Цей молодик зумів під’їхати до старого і має, видно, на нього великий вплив. Але варіант Макаренка не можна було затверджувати. Проти нього всі, крім Саклатвали та військових. Останні, власне, зайняли позицію нейтралітету.

Гості вимагали редактора, і ми не могли більше розмовляти.

Я повернувся на своє місце схвильований, піднесений. В моєму мізку вже спливала уява про пароплави, літаки, поїзди, автомобілі, що проноситимуть мене по океанах та континентах, про великі міста обох півкуль. О третій годині, в розпалі танків, я вирішив їхати додому, бо танцюю не дуже добре: дами не зацікавлені в такому кавалері.

Догадов, що був уже в високопіднесеному настрої і не дуже міцно тримався на ногах, поїхав мене проводжати.

Незважаючи на пізній час, на вулицях було шумно й людно, світилися різнокольорові ліхтарі, на майданах спалахували фейерверки, ракети полосували небо. Погода змінилася на краще. Похолодало, падав сніжок.

В готелі теж зустрічали Новий рік. Двері ресторану були широко відчинені. Там грала музика, а деякі пари танцювали навіть у вестибюлі.

Як тільки ми опинились у номері, Догадов витяг з кишені пляшку шампанського і зажадав, щоб ми випили за його від’їзд.

— Слухай, — сказав він мені, — Антон Павлович говорив, що ти теж кудись їдеш… Куди саме?

— Мабуть, за кордон.

— Що ти? Здорово… За це треба розкубрити ще одну пляшку… Заздрю тобі. І надовго?

— Встигну скучити.

Ми ще пили, і він пішов від мене десь коло п’ятої. Я нічого не пам’ятав, крім останніх його слів, які він сказав, коли я проводжав його до виходу:

— Знаєш, Олексо, цей Макаренко або щось страшне, або геніальна людина.

ТАРАС ЧУТЬ

Я прокинувся від стуку в двері. Годинник показував п’ять хвилин на десяту. Я чортихнув несподіваного відвідувача, що розбудив мене. З’являтися в такий ранній час першого січня було просто нахабством. Спершу я хотів удати, що сплю, але в двері сипалися рівномірні, недуже гучні, але й не тихенькі удари. Довелося підвестися й одчинити.

За дверима стояв Макаренко. Молодий чоловік попросив пробачення:

— Ви на мене не гнівайтесь, що я вас так рано збудив, але через годину я залишаю готель.

— А що трапилось?

— Мушу бути в інституті, а завтра виїжджаю в Іркутськ у справах будівництва.

— Прошу, прошу. Пробачте, що неодягнений, але я недавно ліг. Зараз почну розшуки.

“І часу в нього небагато, — подумав я, — ну що, коли не знайду?”

Взагалі надії знайти лист раніш ніж через кілька годин у мене не було. Сказати ж цього я не одважувався. Інженер стояв серед кімнати. Запропонувавши йому стілець, я підійшов до столу і одсунув середню шухляду. Уже кілька разів перед тим я оглядав її, але листа не знаходив. Проте у мене було правило шукати скрізь, перебираючи кожний аркуш, кожну дрібницю. Так вчинив і тепер. В шухляді лежало кілька журналів. Підняв один, другий І з полегшенням зітхнув. Там лежав лист Ліди. Я тут же віддав його Макаренкові.

Він подякував, потиснув руку і, сказавши, що сподівається бачити мене в Іркутську, вибіг з кімнати.

Подивившись ще раз у шухляду і розвівши руками, я хотів знову бухнути в ліжко, але задзвонив телефон. Говорила секретарка академіка Саклатвали. Він викликав мене до себе сьогодні на восьму годину вечора.

Слідом за першим разом телефон задзвонив удруге. На цей раз я впізнав голос Аркадія Михайловича.

— Голубе, ви не спите? Хочете до Тараса поїхати? Нарешті лікарі дозволили відвідати його і поговорити.

— Дуже хочу. Коли ви їдете?

— Зараз. То заїжджати?

— Обов’язково.

— Ви, мабуть, ще в ліжку?

— Майже.

— То хутенько одягайтесь.

Тільки вийшов я з-під душу, як портьє подзвонив мені, що мене вже жде авто.

Вибігши з готелю, я побачив в авто слідчого Томазяна й Аркадія Михайловича.

— А Шелемеха, Черняк? — спитав я, здоровкаючись з ними.

— Шелемеха щойно поїхав до Саклатвали, академік його викликав. А Черняк, мабуть, непробудно спить, бо я не додзвонився.

Авто повільно посувалося людними вулицями, намагаючись вибратися за місто. Томазян сидів за стерном, і мені було видно лише його широку спину та іноді в люстерку, що висить над шофером, з’являлося спокійне хіудорляве обличчя.

Із слідчим я познайомився, коли той викликав мене на допит в справі зникнення Тараса. Відтоді часу минуло багато, але ми досі не зустрічалися. Чув про нього як про людину вперту, хитру, дуже здібну, проте в справі Тараса Чутя йому не поталанило. Пригоди з хлопцем залишалися таємницею. Адріан Маковський, якого Томазян затримав на кілька днів, довів своє алібі. [11] Залишалося ждати, поки Тарас трохи видужає і все розповість сам.

Коли машина опинилась за містом, Томазян погнав її шаленою швидкістю. До лікарні доїхали за кілька хвилин і зупинились перед ворітьми, яких ніхто не відчиняв, хоча Томазян давав довгі гудки. Та ось із хвіртки вискочив невеличкий чоловік і обурено закричав на нас, що ми, мовляв, порушуємо тишу та спокій в зоні лікарні. Людина мала сонний вигляд і явно на нас досадувала. Бідолаха, певне, зустрічав Новий рік, провів безсонну ніч і тепер, мабуть, дрімав у воротарській будці. Я цілком йому співчував. Але раптом він перестав кричати, винувато посміхнувся і змінив тон. Мабуть, пізнав Томазяна.

Залишивши машину під доглядом сторожа, рушили через двір лікарні. Я був тут удруге, а Аркадій Михайлович і Томазян навідувалися сюди вже кілька разів. Лікарі та обслуговуючий персонал зустріли їх, як старих знайомих.

Сьогодні для Тараса Чутя був радісний день. Ранком його одвідали вихователька та директор дитбудинку Із Стародніпровська, і він уперше зміг з ними наговориться, бо раніш, коли його одвідували, хлопчик або не міг говорити, або йому це забороняли.

— Він був певен, що ви до нього приїдете, — сказала лікарка Корсакова, — і жде нетерпляче.

Тарас зустрів нас на ліжку, трохи ніяковіючи і радісно посміхаючись. З усіх боків йому підмостили подушки, на голові ще була пов’язка, але бліде обличчя не мало жодних слідів поранення. Корсакова все ж таки просила нас бути біля хворого не довше години.