— Ходімо вже, — гукнула мені дівчина. — Ви, здається, замріялись.

Спуск був досить крутий. Крім того, під ногами осувався грунт. Ми іноді просто з’їжджали разом із камінням та піском, що не витримували ваги людини. Ярослав виявив чимало спритності, сили і сміливості, допомагаючи Ліді й мені на тих осипах. Я відмовлявся від допомоги, посилаючись на своє знання альпінізму, але він тільки сміявся, запевняючи, що коли справа дійде до мотузки, кішок та льодорубів, тоді вже і я стану йому в пригоді. Мені залишалось теж сміятись і дякувати за допомогу.

Ми майже не відпочивали над річкою, швидко знайшли місце, де її можна перестрибнути, і почали підійматися вгору. Бажання мандрувати захопило нас, і, мабуть, кожен уже думав про подорож до самого Учан-Чана, але поки що про це не говорив. Згадували Кавказ, Крим, Урал, де кожен з нас бував, порівнювали гірські краєвиди і розповідали про різні пригоди.

Головним розповідачем тут уже виступав я. За своє життя мені довелося мандрувати майже в усіх горах нашої країни. Хоча більшість цих подорожей я відбув на автомобілі, літаку і, в крайньому разі, на коні, але розповідати про них можу три дні підряд.

Коли ж ми зійшли на невеличкий горб і знов спустилися метрів на півтораста до нового струмка, що бурхливо протікав між скелями, тут натрапили на вузеньку, але добре втоптану стежку. Безумовно, стежка йшла з селища. Але ж куди? Почали догадуватись, що це скорочений шлях до водопаду. Поблизу від нього, на шосе, мали стояти десятків два будинків дорожнього управління.

Тепер заговорили про Учан-Чан і вирішили йти туди. Незабаром стежка вивела до кладки через потік. Дві колоди, зв’язані дротом, спиралися краями на скелі обох берегів. За перила правив дріт, протягнутий збоку на висоті близько метра від колод. Тримаючись за дріт, ми перебралися по колодах через бурхливий потік і вийшли на другому березі до хаотичного нагромадження скель, оточених маленьким сосновим лісом. Перед тим ліском ми несподівано спинилися. Стежка роздвоювалась. Одна повертала праворуч і була дуже зручна, але вела в протилежний бік від Учан-Чана. Друга звивалась по скелях і теж, здавалось, прямувала в інший бік від нашої подорожі.

— Ліворуч підеш — кісток не збереш, праворуч підеш — ураз пропадеш, — пожартував Ярослав, згадавши, видно, відому народну казку.

Я запропонував, що підіймуся вгору на розвідку.

Погодилися на тому, що я здеруся на скелі, роздивлюся, куди прямує стежка, і, якщо можна буде дістатися по ній до водопаду, гукну своїх супутників.

Кинувши плащ на каміння, Ліда сіла відпочити. Ярослав збирав квіти, що подекуди визирали з розколин.

— Тільки ж не підіймайтесь, поки не повернусь, — сказав я їм і вирушив у розвідку.

За хвилину вже не бачив ні Ліди, ні Ярослава і, здершись на скелю, щоб обминутії одне колінце стежки, опинився в ліску.

Ішов досить швидко, а часом, коли підійматися було не так круто, просто біг. Стежка закручувалась то в один, то в другий бік, і досить часто мені щастило зрізувати її коліна.

За чверть години я переконався, що шлях справді веде до Учан-Чана. Ліворуч виднілася річка, яку ми нещодавно переходили. Вона то звужувалася, то розбігалася між скелями кількома протоками, і видно було, що саме в цьому місці легко перебратися на другий берег. Мені здалося, що тим берегом іти ближче, і я повернувся швидше.

“Ото буде несподіванка, коли з’явлюся до своїх супутників відтіля, звідки вони не ждуть”, — подумав я.

Захоплений бажанням зробити сюрприз, я почав обдумувати, як повернутися другим берегом річки. Вирішив, що це цілком можливо, і перейшов до здійснення свого наміру. За це я поплатився годиною напруженої роботи ніг і рук. Перебратися на другий берег було не важко. Але незабаром почалися дуже густі й колючі кущі. їх доводилося обходити. Спробував зробити це понад річкою, та саме там шлях загороджувала скеля, яка стриміла над берегом немов нарочито, щоб нікого не пропускати. Почав обходити кущі з другого боку і облишив, бо вони тяглися на значну віддаль. Кілька разів пробував крізь них продиратися. Давно вже минули ті чверть години, коли я мусив повернутися до кладки. Хотів іти назад, проте не міг надибати проходу, яким потрапив до чагарника.

Одним словом, до того місця, де була кладка, я вибрався не менше як через годину. Я думав уже, що не побачу ні Ліди, ні Ярослава.

І здивувався, побачивши, що мої інженери були на тому самому місці, де я їх залишив, і ніщо не свідчило про їх хвилювання за мою долю. Вони сиділи на тому самому камені і, заглибившись у розмову, навіть не помічали, що я підходжу до них.

— Ого-го-го! — гукнув я. — Знайшов шлях. Тільки тепер вони глянули на мене.

— Так швидко? — спитав Ярослав.

— Це вже як сказати, — відповів я, зиркаючи на годинник.

Він показував, що я проблукав у горах куди більше ніж годину.

— Ну, ходімо, — промовила Ліда. — Мені чогось холодно.

Вона підвелась і накинула на себе плащ.

Минула ще година, поки ми підійшли до грандіозного водопаду. Шум води заглушав слова, в повітрі відчувалась вогкість. Нас обдавало водяним пилом.

Щоб оглянути весь Учан-Чан, треба було високо задирати голову, і все ж не видно було найвищого каскаду. Вода спадала трьома каскадами, з яких середній мав приблизно дві сотні метрів. Учан-Чан відзначався не масивністю свого потоку, а висотою падіння. Проте води було так багато, що, пролетівши двісті метрів, вона не вся перетворювалася в бризки та водяний пил. З великою силою струмінь падав на кам’яний поріг, безперервно довбаючи його. Я звернув на це увагу своїх супутників.

— Геолог, уважно обстежуючи цей водопад, міг би визначити його вік, — сказав Ярослав. — На стінках, розмитих струменем, мусять відбиватися, подібно до кілець у стовбурі дерева, роки життя цього потоку і гір. Колосальна сила!

— Але коли порівняти цю силу природи з силою людей, що пробивають Глибинний шлях, — мовив я, — то треба визнати, що людство перемагає природу.

— Не перемагає, а лише пристосовується до неї, до її сил, — не погодився з моєю думкою інженер.

— Ярославе Васильовичу, — звернувся я до нього, — мені хотілося б поговорити з вами про деякі справи будівництва… Зараз для цього найзручніший момент. До речі, тут і Ліда…

Макаренко промовчав, і я вирішив продовжувати.

— Слухаючи виступи на засіданні Наукової ради в Іркутську, чуючи протягом більше ніж двох років різні розмови про будівництво, я…

— Олексо Мартиновичу, — перебив мене інженер, — протягом більше ніж двох років я день у день говорю й думаю лише про будівництво. Сьогодні перший день, коли я можу трохи розважитися і відпочити. Дуже прошу вас, говоріть про щось інше.

Я мимоволі глянув на Ліду. Тінь якоїсь тривоги лягла на її обличчя. Та тривога ця враз зникла, коли Ярослаз підійшов до дівчини, взяв її під руку і запропонував повернутися додому.

— Ви обіцяли, що після обіду ми весело проведемо час, — гукнув я Ліді і показав годинник.

Вона засміялась. Саме був час обіду, а ми забилися далеченько від дому. Якщо повертатися пішки, то це мало забрати принаймні годин п’ять, зважаючи на нашу втому.

Попрощавшись з Учан-Чаном, ми пройшли стежкою повз маленьке селище дорожнього управління і вибралися на шосе. По ньому часто проїздили автомашини, але вони були перевантажені. Найбільше, на що можна було розраховувати, це попросити якогось шофера посадити одного пасажира біля себе. Я запропонував в першу чергу відправити в такий спосіб Ліду, але Макаренко згадав, що тут досить часто проходять автобуси, — отже, якщо там будуть вільні місця, ми зможемо зупинити його. Вирішили підождати з півгодини.

Сіли на мурованій огорожі вздовж шосе, біля крутого повороту, де машини уповільнювали хід.

Але автобуса щось довго не було.

— Доведеться добиратися пішки, — промовила Ліда і підвелася з свого місця.

Мені жаль було дівчину. Наша прогулянка помітно втомила її. З обличчя її зник рум’янець, під очима лягли темні тіні.